Поет – дуже складна професія. Жоден поет не знає, чи прийде до нього слава, і чи зможе він мати бодай шматок хліба зі своєї професії. Багато письменників все життя так і залишалися бідними. Ось і Петро Миколайович Мідянка є фігурою, яка донедавна була маловідомою широкому колу українських поціновувачів поезії. Хоча на Закарпатті, особливо у Тячівському районі, він був відомий багатьом своїм землякам. То як же розвивалася його кар’єра поета? Яка тематика його віршів? І як він зміг отримати свою частину слави? Про це і йтиметься у статті на uzhhorod.one.
Початок життя майбутнього поета
Петро Мідянка народився в 1959 році у селі Широкому Тячівського району Закарпатської області. Тут пройшло все його дитинство, юність і тут же він мешкає досі. Петро у своїх інтерв’ю неодноразово розповідав про своє дитинство. Наприклад, відомо, що батько у нього прожив 95 років. Характер у нього був терпимий та помірний. Лісоруб за професією, він ставився до освіти з великою повагою, а ось літературу не любив. Мама походила із сім’ї знаменитих музикантів Мотрів. Вона була дуже кмітливою та мала чудову пам’ять. Батько поета народився ще наприкінці XIX століття в Австро-Угорщині, мав за плечима досвід проживання у різних державах, любив розповідати синові про своє минуле. Саме тому Петру передалося у спадок від батьків не тільки сіножать, а й вічна жага до пізнання. Здобувши середню освіту в Хусті, він вступає на філологічний факультет Ужгородського державного університету, а там – до літературної студії імені Ю. Гойди, рідного поетичного оточення, яке, однак, не завжди однозначно сприймало свого колегу.
У 1982 році після закінчення університету Мідянка повертається до рідного села і стає вчителем у сусідній Новоселиці, а потім у Тисолові. Робота вчителя мов була дуже затратною у плані часу та нервів, але водночас дуже цікавою для Петра. Поет-початківець у цей час багато працює над самовдосконаленням і самоосвітою, друкується в багатьох газетах і журналах (таких як «Прапор», «Дніпро»), колективних альманахах і збірниках («Паруса», «Ранковий клич»).
Перша книга поета під назвою «Поріг» з’явилася на світ у 1987 році у київському видавництві «Молодь». Зовні вона ще містила атрибути радянських часів, проте за змістом можна було сказати, що це зовсім інша література. Навіть у змісті вже немає розділів, які якимось чином вихваляють радянську владу, але натомість з’явився дуже відчутний колорит закарпатського краю. У книзі Петра Мідянки можна було зустріти вірші, в яких мова йде про історію рідної землі поета. Книга, безумовно, привернула до себе увагу. У газеті «Закарпатська правда» І. Чендай відгукнувся статтею «Поріг у літературу», а в газеті «Дружба» з’явилася рецензія М. Носи.
У 1991 році Петра Мідянку приймають до СПУ. Вірші поета спочатку сприймалися по-різному, але визнання їхньої досконалості та оригінальності було беззаперечним. Тим часом автор продовжував творити, і навіть у смутні, кризові 90-ті роки для всього радянського простору, коли зникла цензура, а разом із нею і державна підтримка книжково-видавничої сфери, випустив нові збірки під назвою «Фараметлики» та «Зелений фірес».
У 1995 році поетові присуджують міжнародну премію «Благовіст». Петро Мідянка продовжує прокладати свою поетичну стежку, яка з роками перетворюється на широкий шлях, що веде і на довколишні верховини, і на широкі європейсько-заокеанські світи. Він зовсім не бажає прислухатися до розгубленої публіки земляків, яка закликала писати зрозуміліше. Він комфортно почувається і серед київських завсідників поетичних зустрічей. Поет не враховував і те, що читач у рідному Широкому Лузі та Тячівщині загалом залишився без можливості придбати поетичну книгу Петра Мідянки, бо ці книжки суцільно видавалися стараннями та засобами видавництв, а самому автору перепадали якісь невеликі відрахування. Тому автор банально не міг вплинути на видавця і не мав можливості випустити книжки за власний кошт.
Складність поезії Петра Мідянки
Мідянка, на відміну від інших поетів, які є українськими класиками, має досить специфічну аудиторію. Цю аудиторію він сам окреслив своєю поезією, обмежуючи тих, хто її не здатен зрозуміти. Коли пересічний поціновувач української поезії навіть родом із Закарпаття візьме перший том Мідянки, що потрапив йому до рук, він може взагалі нічого не зрозуміти. Тобто насолодитися риторикою, мелодикою та фонікою його поезії звичайни читач, звичайно ж, зможе, але в плані лексики мало що зрозуміє. І на те є причини.
Художній метод Мідянки заснований на артистичному поєднанні трьох стильових компонентів: закарпатських архаїзмів і діалектизмів, філософсько-відстороненої інтонації вічного спостерігача та синонімічних рядів, що вражає необмеженою та примхливою різноманітністю.
Міфи про Петра Мідянку
Навколо персони Петра Мідянки ходить безліч міфів. Це не дивно, адже поет веде своє життя інакше, ніж багато поетів. Варто поговорити про ці міфи детальніше
Міф перший – пустельник. Цей міф, по суті, створений не ним самим, але має фактичні підстави. Життя поета проходить далеко від богемних тусовок, видавництв, редакцій і від художніх застіль і пиятик. Звичайно, колись йому подобалося проводити часи з київськими завсідників поетичних зстрічей, але ці часи далеко позаду. Пустельницький спосіб життя не сприяє активному спілкуванню, знайомствам та піару. Хоча сам Петро зізнається, що в телефоні він має номери всіх українських поетів та прозаїків, а на телефонні послуги він витрачає просто шалені гроші. Крім того, Петро Мідянка дуже невимушений у розмові, хоча дуже вимогливий до співрозмовника. Тому дуже часто він знаходиться далеко від людей, від місць, в яких прожив свої найкращі роки, та навіть далеко від бібліотек та кафе.
Міф другий – не такий як усі. Поки багато людей кричать про власну геніальність, Петро Мідянка наполегливо працює над текстами, стає більш відомим в Україні та водночас залишається поза контекстом закарпатської літератури.
Мідянка поставив величезну планку для сучасної української літератури. Від нього постійно чекають на нові тексти, з ним прагнуть знайомитися і спілкуватися.
Міф третій: Петро Мідянка – класицист. Тексти поета не містять матюків, якихось модних наративів або ж відвертої вульгарщини. Його тексти – щирі, хоча дуже важкі для сприйняття через насиченість діалектизмами. Він пише дуже філософські тексти, багаті на його власний життєвий досвід. Як це не дивно, у віршах Мідянки немає ні кохання, ні туги про минулі часи чи чогось подібного. Усі його тексти насичені колоритом його творчого підходу. Його вірші навіюють на людей абсолютно різні спогади, але вони по-своєму прекрасні.
Особливість поезії Петра Мідянки
Часто слова у творах поета бувають маловідомі чи зовсім чужі багатьом українцям. Більшість критиків сходяться на тому, що карпатський світ поета сміфологізований і сакралізований, що в його поезії відбувається синтез русинського та українського світів. Крім того, ці світи такі ж українські, як і європейські. Автор часто використовує угорські, румунські та навіть чеські слова, що надає поезії особливий колорит та загадковість. Тому, напевно, багато хто не розуміє творчості Петра Мідянки. Трапляються дуже старі діалекти, які вже давно забуті, і навіть старці не пам’ятають їх. Насправді, це стає одразу зрозумілим, коли людина просто бере до рук будь-яку поетичну збірку і дивиться на назву.