У світі є безліч професій, які зникли через непотрібність. Червонодеревик, ліхтарник, скоморохи, бурлак, шорник, дьогтекур і це далеко не повний перелік професій, які більше не потрібні. Якщо на щось немає пропозиції, то й такою роботою займатися нема сенсу. Якісь професії вимерли через технічний прогрес, якісь через непотрібність продукції. Серед таких професій виявився і бокораш. У чому суть цієї професії? Як виглядали бокораші? І який був процес роботи у Закарпатській області? Про це і йтиметься далі у статті на uzhhorod.one.
У чому суть професії?
Чим же займалися бокораші? Ці люди стовбури зрізаних й очищених дерев в’язали в плоти, які в свою чергу зв’язували одне з одним у своєрідну, дуже часто досить довгу платформу. Так утворювався один величезний пліт, який і називався бокор. Бокораші в свою чергу сідали на цей пліт, ставали попереду і спеціальними веслами-руками керували так, щоб уникнути мілини, великих валунів у річці та робили так, щоб конструкцію не винесло на берег. Одночасно на пліт сідало близько 3-5 бокорашів, а іноді й більше. Це залежало від величини плоту та складності довжини маршруту. На плотах було влаштовано спеціальний майданчик, де розводили багаття, а також встановлювали невеликі курені для ночівлі.
Для лісоповалу найчастіше використовували порівняно повноводні ріки: Річка, Прут, Чорний Черемош, Теребля. Ліс справляли Прутом та Черемошем до Чернівців, а іноді й далі, наприклад, до румунського міста Галаца, що на Дунаї.
Як відбувалася робота бокорашів?
Сплав лісу карпатськими річками вважався важливою галуззю місцевої економіки, а бокораші чи, як їх ще називали, плотогони, були шановними людьми. Сотні тонн деревини з мінімальними економічними витратами сплавляли на відстань 60-80 кілометрів до залізничної станції на плотах. Сплавляли ліс бокори завдяки гідротехнічним спорудам на закарпатських річках ХІХ-ХХ століття, які називали кляузами.
Кляузи – гідротехнічна споруда, яка призначалася для сплаву лісу маловодними гірськими річками Карпат. На річці часто будували каскад кляузів. У водосховищі кляузи акумулювали ліс, що звозився з навколишніх лісорозробок, і з колод формували невеликі плоти.
У призначений час відкривали систему шлюзів греблі, і бокори, підхоплені гігантським водним потоком, зносилися вниз у долину. Таким чином, кляузи на певний відрізок часу піднімали рівень води у верхів’ях річок, щоб ліс безперешкодно міг транспортуватися мілководдям до більш повноводної річки або іншої кляузи.
Одним із найскладніших місць на водяному шляху бокорашів був прохід дамби-кляузи. Там топилося найбільше людей. Втім, без використання такої гідрологічної споруди було неможливо організувати та спланувати сплав лісу.
Розміри гатей залежали від ландшафту. Вони могли мати довжину від 25 до 85 метрів, а завширшки – від 4,5 до 8 метрів. Фундамент кляузи викладали з дерев’яних колод і заповнювали камінням. Середню частину споруди завжди було скріплено двома потужними опорами, які не тільки зміцнювали гать, а й спрямовували дараби у потрібному напрямі. Перед гатями на дні річки викладали своєрідну драбину з довгих колод. Вони були потрібні для того, щоб брати на себе натиск води та пом’якшувати силу удару плотів.
Рівень води під час сплаву регулювали воротами. Ворота були двох типів – основні та менші бічні. Підйомним механізмом для брами служили своєрідні сходи з довжелезних колод. Її рухали довгими дерев’яними важелями – тоді ворота піднімалися на потрібну висоту. Береги укріплювалися клітями-зрубами.
Абсолютно за кожним об’єктом був закріплений гатяр. Ця людина досконало розбиралася протягом річок і стежила за порядком. Він відкривав ворота, подавав сигнали бокорашам, а потім стежив за часом і періодичністю хвиль, необхідних для транспортування колод.
Багато таких клявз мали свої назви. Найпопулярніші з них Балцатул, Апшинець, Стіг, Рогнєска, Говерла, Козмищик, Щауль, Тищора, Квасний. У Синевирі діяла велика гать на Чорній Ріці, в якій у 1970-х роках створили Музей лісу. У 1998 році цей комплекс був знесений під час потужного паводка разом із греблею та частиною експонатів.
В чому полягала небезпека в роботі бокорашів?
Перед тим, як вирушити в плавання, бокораш мав помолитися і перехреститися. Шлях плотогона простягався на десятки кілометрів – у постійному та дуже ризикованому русі з максимальною зосередженістю, без перерви не те що на обід, а навіть на якийсь перекус. Рішення, звичайно ж, потрібно було приймати дуже швидко, треба було пам’ятати кожен вигин річки, все підводне каміння, гряду чи мілину і мати просто феноменальну реакцію.
У бурхливих водах гірських річок грубі камені ламалися, як гілки, а бокораші опинялися у величезній небезпеці. Дуже часто вони травмувалися. Хтось міг не втриматися на конструкції та потрапити під дарабу, у когось могло затиснути ногу між мокрими та слизькими колодами, хтось на такій швидкості міг просто вилетіти з плоту. На небезпечних ділянках поводирі могли зіскакувати з плотів, щоб побігти берегом нижче за течією і знову застрибнути на бокор. Також, якщо швидкість була занадто великою, могли гальмувати скиданням гіллястого дерева, прив’язаного до задньої частини плота, яке прості робітники називали «бродяга».
Дуже небезпечні були й гаїташі – великі затори, що утворювалися під час аварії плоту. Зупинка одного бокора призводила до зіткнення з іншими. Під час таких аварій фіксували часті випадки загибелі бокорашів.
Історики в наш час зазначають, що вкрай небезпечною була ділянка Тиси в урочищі Кутний між Вільхуватим та Берлібашем-Костилівкою. Там річка поверталася майже на 180 градусів. З 1945 по 1956 роки на тому відрізку потонуло цілих сім бокорашів.
У міжгірській Верховині досі розповідають, що колись берег Чорної Ріки був усіяний хрестами на згадку про загиблих бокорашів.
Як відпочивали бокораші?
По завершенню плотогонного сезону перед Пилипівським мостом, коли слід було говорити на знак подяки Господу за благополучний результат доблесної праці, та й щоб просто розважитися, влаштовувалися вечори з танцями під музику, які величали не якось, а по-світськи балами. Натовп бокорашів збирався на гуляння в одній із хатин у зруб, кожен зносячи закуску та випивку. Споживаючи домашню горілку, веселилися аж до світанку. Жартували, розповідали безліч небилиць, співали частівки. Зрозуміло, за столом було чимало жвавих згадок про свіжі бокарашські будні. Не обходилося і без азартних суперечок-розборок, що навіть часто доходили до стусанів і бійок у темряві. Це відбувалося через те, що багато хто в розпал зіткнення навмисно розбивав скло на гасовій лампі. Аргументи правоти кулаками, чого гріха таїти, іноді завершувалися і синцями, і поламаними кістками. Жінки та діти завжди дуже переживали та в результаті забирали своїх працівників. І все-таки дружба перемагала: другого дня, протверезівши, забіяки мирилися, розуміючи, що між земляками має чинитися згода, що бокораші – люди не такі сварливі, як працьовиті. Ось так і проводили свій час сміливі бокораші, чия робота була дуже тяжкою, але в той же час дуже шанованою і потрібною.