На Закарпатті серед народних промислів гончарство займає особливе місце. При розкопках місцевих старовинних поселень другого тисячоліття були знайдені керамічні вироби, як-от горщики, вази, миски, барильця. Обговорімо історію цього ремесла далі на uzhhorod.one.
Закарпатське гончарство в давнину: що відомо
Якщо говорити про сиву давнину, то знайдені в помешканнях місцевих племен вироби були орнаментованими. Також археологи помітили кераміку, яка використовувалась у різноманітних ритуалах.
Про гончарство в регіоні дає певну інформацію те, що знайшли археологи в районі Верхнє Потисся. Тутешнє гончарство, як виявилось, має давню історію, що сягає приблизно 5 століття до н. е., коли з’явився кружальний посуд. Більшість дослідників вважають цей посуд імпортом з Тисо-Дунайського межиріччя, з області фракоскіфської культури. Проте деякі науковці не виключають і місцеве виготовлення кераміки в цей час.
З проникненням носіїв патенської цивілізації починається місцеве гончарне виробництво. Традиції цієї цивілізації зберігалися протягом століть. Згодом з’являються нові технології, які відображаються в конструкції гончарних печей.
У пізньоримський час гончарне ремесло досягає тут свого апогею. Створюється ціла мережа майстерень та великих гончарних центрів завдяки приходу римських провінційних ремісників, які разом з місцевими майстрами забезпечували населення якісним кружальним посудом. Також у цей час впроваджувались нові технології, що видно зі знайдених зразків гончарних печей.
Наприкінці 4 ст. н. е., через Велике переселення народів, порушуються міжрегіональні економічні зв’язки, у багатьох поселеннях життя гасне. У результаті зникає попит на якісний кружальний посуд, втрачаються технічні надбання, а регіональне гончарство занепадає.
В епоху раннього Середньовіччя осередком гончарства та інших ремесел були Вишківський, Королівський, Чинадіївський, Мукачівський, Середнянський, Ужгородський та Невицький замки. Поруч із ними формувалися гільдії ремісників, які, серед іншого, виготовляли й гончарні вироби, унікальні зразки яких зібрані в колекціях Закарпатського краєзнавчого музею та Музею народної архітектури та побуту.
На території Ужгородського замку в 9–13 століттях керамічні вироби іноді створювали на гончарному крузі, але частіше використовували все ж ліпну стрічкову технологію. Гончарство як важливе ремесло регіону формується вже в 15-17 століттях. Тоді майстри стали об’єднуватись у цехи: в Ужгороді (1576), Мукачеві (1592) і Берегові (1595). Виробляли кухонний посуд, глечики для молока й води, різні вазони.
19 століття
Відомо, що на початку 19 століття на Закарпатті працювали 163 гончарі. Ситуацію висвітлює труд “Нариси історії Закарпаття”, де повідомляється, що особливо були відомі керамічні вироби майстрів Мукачева, Берегова, Ужгорода, Великих Ком’ят і Великого Березного. Що не дивно, адже довкола цих міст і сіл є великі поклади пластичних глин. Ця ж обставина могла бути причиною відкриття в Ужгороді керамічного училища.
У 1838 році відомий учений Михайло Лучкай збудував на кошти єпископа Андрія Бачинського шкільне приміщення, де готували майстрів гончарної справи. Діти незаможних селян теж мали можливість навчатися.
У Хусті гончарна школа існувала протягом 1892–1906 років. Її очолював авторитетний майстер Фішер Форкошгазі. Вироби тутешніх гончарів експонувалися на крайових виставках, а за якістю цілком підходили для продажу на міжнародному ринку.
20 століття
Після приєднання так званої Підкарпатської Русі до складу Чехословацької Республіки в Ужгороді була побудована ремісницька школа. У 1920 році її відкрили. Там вивчали ремісників різного роду, зокрема й керамістів. Після цього такі школи стали з’являтись у багатьох інших містах регіону – у 1936 році їх налічувалось уже 25. Також в Ужгороді відкрили спеціальний салон-магазин, де продавали вироби народних майстрів, зокрема й гончарів.
Ось міста Закарпаття, де до встановлення радянської влади було гончарне виробництво: Ужгород, Мукачево, Берегове, Хуст, Тячів, Велике Березне, Виноградів. Займалися виробництвом і в селах, наприклад у Велятині, Гуді, Драгові, Оноку. Але найбільше якісними виробами славився Хуст і, зокрема, місцевий майстер Андрій Лях, який жив з 1837 по 1909 роки. Його син Йосип (1872—1946) створив і вдосконалив систему розпису кольоровими глинами, використовуючи пензель.
Коли в краї встановилась радянська влада, у розвитку гончарного виробництва настав другий етап. Були створені промислові гончарні та керамічні артілі, у деяких з них діяли цехи, які робили акцент на дешевих виробах.
Серед найважливіших осередків гончарного виробництва були села Вільхівка і Дубовинка. Місцеві майстри робили те, що мало попит: люльки для паління, товкани, глечики, іграшки для дітей, деякі види кухонного посуду. Коли попит на таку продукцію став падати, вони почали співпрацювати з колгоспом “Україна” в селі Теково. Ці професіонали підтримували гончарне виробництво аж до ліквідації колгоспу.
На початку 1950-х років великі обсяги гончарного виробництва належали промисловим комбінатам і райспоживспілкам місцевих населених пунктів. Скажімо, у Виноградові промкомбінат, який згодом став керамічним заводом, виробляв підсвічники, світильники, настінні бра й підвісні люстри, попільниці, великі вазони для квітів, сервізи для кави та чаю. Також завод створював художні кахлеві печі, які мали попит навіть за кордоном – у Японії, Польщі, Нідерландах, Угорщині.
У той же період на вулиці Стрільничній в Ужгороді почав працювати керамічний цех райпромкомбінату. Приблизно до 1970-х років він виробляв понад 300 комплектів кахельних кімнатних та кухонних печей.
Протягом 1970–1980-х років комуністи любили прикрашати великі споруди ззовні та всередині художньою будівельною керамікою. Головною метою було показати великий поступ комуністичного будівництва. Особливо відомим був завод будівельної кераміки в Мукачеві, на вулиці Берегівській.
Серед інших відомих заводів виділявся Берегівський майоліковий, розташований на вулиці Верховинській. Тут майстри створювали популярні вироби широкого споживання – сервізи, вази тощо. А в Хусті з 1957 році при школі-інтернаті діяв гурток юних кераміків під проводом Михайла Лемка. Невдовзі вона стала вже справжньою майстернею, яка виготовляла переважно пічні кахлі. Майстерня регулярно постачала розташованому неподалік заводу “Керамік” робочі руки.
Сучасна ситуація: чи помре професія?
Чи зникне гончарство з розвитком технологій, як колись померла професія бокораш (про це ми писали тут)?
Трохи вдарила по ремеслу газифікація Ужгорода та інших населених пунктів Закарпаття. Зменшилась потреба в кахельних печах, а відтак стали зникати ринки збуту. У незалежній Україні відбулась приватизація, де на першому місці став прибуток. Гончарні підприємства були збитковими і поступово закривались. Але народні гончарі продовжували працювати.
На подальший розвиток цього виду народного мистецтва краю позитивно вплинуло створення 1991 року обласного осередку Національної спілки майстрів народного мистецтва України. Також на збереження професії добре впливають семінари на тему проблем збереження традиційного гончарства, що проводяться в Ужгороді. На таких заходах відбуваються виставки виробів, обговорюється історія ремесла в різних містах і селах регіону. Тому надія на збереження професії є.
Джерела: