Розвиток освіти на Закарпатті є цікавим питанням, але малодослідженим, пише сайт uzhhorod.one. Цікавилися темою і вивчали її лише кілька діячів, серед яких є відомий нам з історії Михайло Грушевський. Основні відомості, які збереглися до наших днів, починаються з кінця 19 століття. Саме звідти ми й почнемо наш екскурс.
Далі ми зосередимося більше на шкільній базовій освіті, бо історію вищої освіти обговорювали в статті про Ужгородський національний університет. Сприяли розвитку шкільництва хвиля національного піднесення та навіть тодішній австрійський уряд. Але як усе було, які труднощі постали на шляху?
Стан освіти на Закарпатті наприкінці 19 століття
У кінці 19 століття початкові школи на Закарпатті ділилися на сільські та міські. У сільських навчання тривало від 1 до 3 років і не давало прав на подальшу освіту – ані середню, ані тим більше вищу. Курс міських початкових освітніх закладів міг включати від 4 до 7 класів, а також у регіоні діяли так звані горожанські школи. Там освіта була більш якісною і глибокою, але доступна вона була лише для заможніших містян. Після четвертого класу можна було потрапити в середню школу.
Мови навчання
Навчання в школах Закарпаття станом на 1906 рік велося переважно угорською мовою. Ще 1881 року українських шкіл було 353, але відтоді ця кількість невпинно скорочувалася, поки не зменшилася до 23 у 1906-му. У 1907 році шкільна влада навіть у цих школах перевела навчання на утраквізм, тобто двомовність. А до 1915-го ліквідували багато навіть утраквістичних шкіл – що й казати про українські. Коли почалася Перша світова війна, русинський діалект чи українську мову в більш звичному для нас вигляді не вивчали зовсім.
Як бачимо, йшла активна мадяризація освіти. Боротьба за українську мову в системі освіти була, але переважно в інші періоди. З 1889 року влада активно заохочувала вчителів до навчання дітей угорській мові. Тоді вийшов наказ про збільшення кількості нагород для тих педагогів, які досягнуть найбільших успіхів у цьому.
Умови праці
Учителі в той буремний період працювали у вкрай важких умовах. Наскільки мізерною була платня, легше зрозуміти в порівнянні, яке наводив російський “Вестник воспитания”. Цей педагогічний журнал писав, що в Австро-Угорщині уряд щороку витрачає на утримання одного коня 400 флоринів (тодішня місцева грошова одиниця), на в’язня-злочинця – 300, а на народного вчителя – 200 і менше. Щоб утримати себе і сім’ю, потрібно було шукати додаткові джерела доходу, а щоб заробити пенсію, потрібно було мати стаж від 40 років.
У похилому віці дехто з учителів навіть жебракував. Багато хто хворів на туберкульоз. Дехто гинув з голоду. До 40-річного стажу доживали одиниці. Не всі вчителі могли створити власну сім’ю, бо для реєстрації шлюбу потрібно було отримати дозвіл, а якщо цього не зробити, педагог міг втратити роботу.
Стан шкільних будівель був настільки жахливим (по суті, аварійним), що через це заняття там часто переставали проводитися. І деколи переносилися в інше приміщення, не пристосоване для навчання. Наприклад, у селі Серет школа розташовувалася в одній із кімнат корчми.
Охоплення дітей
Здебільшого селяни віддавали дітей лише в початкові класи, щоб навчити елементарної грамоти – читанню, письму та вмінню рахувати. У старших класах залишалися одиниці. У гірських селах навчалися лише приблизно 30-35 % дітей. Там вони не те щоб не хотіли вчитися, просто батьки жили в таких злиднях, що забезпечити малечу всім необхідним для навчання було дуже важко.
На 1889 рік серед русинів Закарпаття був дуже низький рівень письменності. Лише 7 % чоловіків і 2 % жінок могли читати та писати, а лише читати – 1,5 і 2 % відповідно. Серед дітей, які мали відвідувати школи, 40 % (це загальний показник по регіону) не здобували початкову освіту.
У середніх загальноосвітніх закладах ситуація була ліпшою. До них належали гімназії та реальні школи, але таке навчання було доступним лише панівним верствам населення. Бідним було важко оплачувати навчання й поточні витрати, тому лише одиниці з них могли довчитися до кінця.
У гімназіях курс складав 8 років і дозволяв потрапити до вищих освітніх закладів. У реальній школі навчання тривало 7 років, після нього можна було потрапити до технічних або сільськогосподарських вишів. Проте на Закарпатті середніх навчальних закладів у 1900 році було лише чотири.
Більша частина годин, відведених на навчання в гімназіях, були присвячені вивченню мов. Серед них були латинська, грецька, німецька, польська та українська мови.
Що змінилося в проміжку між світовими війнами
Ось така була освітня спадщина Закарпаття, передана Австро-Угорщиною Чехословаччині в 1919 році. Щоправда, багато хто віддавав дітей до церковноприходських шкіл. Проте якщо дітей віддавали в державну школу, їм прищеплювали не українську, а мадярську ідентичність; а коли віддавали в церковну – навчали релігійних доктрин, характерних для тієї місцевості й того часу.
За таких умов за справу поліпшення закарпатської освіти взялася Чехословаччина. І досягла в цьому певних успіхів, хоча й не без допомоги українських політичних емігрантів. У 1920–1930-ті роки стали масово з’являтися українські наукові установи, спілки, видавництва та різноманітні організації. А як щодо шкіл?
Уявіть собі хату на верховині, де пахне димом, а в маленькому класі тісняться діти у мокрих хустках і пошарпаних черевиках. Такою була реальність закарпатських шкіл у ті часи. Щоправда, це було епохою відродження шкільництва, яке схоже радше на іскру в попелі, аніж на розквіт.
Вхід до складу демократичної республіки приніс краю освітні реформи, обов’язкове навчання для дітей від 6 до 14 років і нові підручники. До 1938 року кількість шкіл досягла 803, а неграмотність стрімко зменшувалася. Утім, на верховинах школа часто була другорядною – діти ходили на навчання між посівними та жнивами, а взимку, аби потрапити до класу, були змушені долати кучугури. Бракувало вчителів, шкільного приладдя, та й самі приміщення більше нагадували комори.
Антін Кущинський, викладач із Рахівщини, згадував, як діти ховали книжки в оборогах і читали при місячному світлі. Жага до знань пробивалася навіть крізь намагання старших зберігати традиції невігластва: “Наш дідо в школі не був, і ти не мусиш!” – переконували деякі батьки.
Інтегруючи регіон до свого складу, до чотирьох згаданих вище українських гімназій чехи додали ще п’ять. Тепер мадяризація змінилася на чехізацію, проте в плані повернення Закарпаттю української ідентичності було зроблено крок уперед.
1944–1946 роки
У 1944–1946 роках Народна Рада Закарпатської України активно реформувала систему освіти, адаптуючи її до радянської моделі. У грудні 1944 року школи регіону відновили роботу, а педагоги були зобов’язані пройти реєстрацію. Основними проблемами стали брак навчальних матеріалів і педагогічних кадрів. Для розв’язання цих проблем було створено методичні кабінети в Ужгороді, відкрито курси підготовки вчителів і розроблено нову навчальну документацію.
Особливу увагу приділяли ідеологічній лояльності викладачів, а також контролю їхньої діяльності. Організація курсів для вчителів та інспекторів забезпечила підготовку понад тисячі осіб, а масштабні фінансові інвестиції сприяли відновленню освітньої інфраструктури. Ці заходи на довгі десятиліття пристосували освітню систему Закарпаття до соціалістичного режиму.